Откуда есть и пошла Земля Борщаговская? Сторінка 5 - Сайт села Софіївська Борщагівка

Сайт села Софіївська Борщагівка
Пошук по сайту:

Откуда есть и пошла Земля Борщаговская?

У розмірене та неквапливе життя борщагівців стрімко увірвалось ХХ століття – епоха політичних та соціально-економічних конфліктів.

На початку ХХ століття Російська імперія переживає гостру економічну кризу, пов'язану з невідповідністю між відсталим землеволодінням „диким полем” i новими формами промислово-фінансового капіталу. Аграрне питання, від вирішення якого залежала подальша доля селянства (яке становило більшість населення Росії), було основною проблемою буржуазно-демократичної революції 1905-1907 років. Прискорювачем революції стали російсько-японська війна i неврожайні 1902-1903 роки.

У Києві, порівняно з Санкт-Петербургом, у якому 9 січня 1905 року відбувся кривавий розстріл мирних демонстрантів i розпочалися збройні повстання трудящих, було спокійніше. Виступи серед київських робітників носили малочисельний характер i були значно меншими ніж у Москві i Санкт-Петербурзі.

Злиденне життя селян, неврожайні роки, політичні виступи пролетаріату, пропаганда соціал-демократів i буржуазних українських націоналістів, революціонізувало i селянство. Селяни громили поміщицькі садиби, рубали ліс, захоплювали хліб, а місцями i землю. Придушення революції 1905-1907 рр., реформи П. А. Столипіна хоч i спряли певному пожвавленню громадського i економічного життя Російської імперії, проте не зняли соціального напруження у суспільстві. На околицях імперії поруч з революційними ширились національні рухи. „В кратком обзоре деятельности революционных партий и противоправных организаций за 1911 год в местностях Юго-Западного края и в Киеве” відмічається, зокрема, діяльність Української соціал-демократичної партії, „Спілки”, пов'язаної з російською соціал-демократією, чисельних есерівських організацій, які працювали переважно в сільській місцевості. У березні 1911 року, наприклад, царська поліція заарештувала в с. Братська Борщагівка вчителя народної школи Майструка, який розповсюджував серед мешканців села нелегальну есерівську політичну літературу. Цей факт дає підстави стверджувати, що революційні ідеї, нерідко офарбленні й у національні кольори, знаходили відгук серед мешканців Борщагівок.

Воєнні дії, що безперервно відбувалися на території України в роки Першої світової війни, негативно вплинули на всі сфери життя українського народу. Війна передусім торкнулася людських ресурсів: з 15 мільйонів мобілізованих до армії чоловіків майже 30% становили українці, причому це була найпрацездатніша частина українського населення.

Гостра криза не обминула в роки війни й сільське господарство. Воно було знекровлене тому, що половина працездатних сільських чоловіків була призвана до армійський лав, на військові потреби було забрано велику кількість коней. В Україні відчувалась i серйозна продовольча криза. Неспроможність царизму надалі керувати величезною розхитаною політично i економічно імперією привела до революційного вибуху в лютому 1917 року. Після повалення монархії в Росії встановилося двовладдя – Тимчасовий уряд та Центральний виконавчий комітет робітничих та солдатських депутатів. Відгуком на створення Тимчасового уряду в Санкт-Петербурзі стало формування в Києві Центральної Ради на чолі з Михайлом Грушевським, яка проголосила себе законним представницьким органом українського народу i створила перший уряд – Генеральний секретаріат, котрий очолив В. Винниченко.

20 листопада 1917 року Центральна Рада задекларувала створення Всеукраїнської Народної Республіки, а 22 січня 1918 року своїм IV універсалом оголосила УНР незалежною i самостійною державою. Однак, в умовах війни через брак єдності у власних лавах i спротив більшовиків Центральна Рада не зуміла провести очікувані більшістю населення соціально-економічні реформи, особливо земельну, i втратило підтримку мас.

Німці, яких Центральна Рада покликала на допомогу проти більшовиків, наприкінці квітня 1918 року привели до влади в Україні П. Скоропадського, який мав підтримку серед великих землевласників. Після поразки Німеччини та її союзників у Першій світовій війні гетьман Г. Скоропадський оголосив курс на федерацію української держави з не більшовицькою Росією, яку репрезентував генерал А. Денікін. Внаслідок цього краху українські самостійницькі сили, об’єднані в Український Національний Союз, підняли протигетьманське повстання i в середині грудня 1918 року П. Скоропадський зрікся влади, яку передрала Директорія УНР.

Впродовж 1919 року Україна була ареною жорстоких боїв між армією УНР та більшовицькими білогвардійськими військами. Зокрема, з оперативного зведення штабу 44-ї дивізії про визволення Києва від денікінських військ ми дізнаємося, що 19 грудня 1919 року 388, 389, 390 полки після дванадцятигодинного бою зайняли Київ, а частини Богунської бригади посунулися на лінію Біличі – Святошино – Братська Борщагівка, i що під час цього наступу більшовики захопили у білогвардійців багато трофеїв: інженерне та артилерійське майно, – i що громадяни радо вітали більшовицькі війська. Для зміцнення тилу i відновлення свого режиму більшовики створювали незвичайні органи влади – революційні комітети. До обов'язків губернських повітових сільських ревкомів (1919-1920 роки) входило: проведення мобілізації до лав Червоної армії, боротьба з бандитизмом, відправлення на Батьківщину англійських i французьких підданих, створення міліції. Протокол загальних зборів селян с. Братської Борщагівки Київського повіту про вибори сільського ревrому i організації міліції від 21 лютого 1919 року знайомить нас з прізвищами мешканців села, які були обрані саме до цих органів. До сільського революційного комітету увійшли троє найбідніших жителів Братської Борщагівки, а саме: голова комітету – Іван Трохимович Золотаренко, Дем'ян Маркович Петренко i Іван Савич Лисенко – члени комітету. А в міліцію для охорони порядку в селі для боротьби з грабіжниками та крадіжками було обрано п'ять чоловік, які добре знали військову службу: Феодосій Самсонович Іскра, Антон Петрович Іскра, Нестор Романович Дегтяренко, Петро Проценко, Дем'ян Петрович Петренко.

Після завершення війни між Польщею та радянською Росією i заключенням в березні 1921 року миру в Ризі, між цими країнами розпочалася відбудова народного господарства, а також унормування суспільно-політичного життя в Україні. Хоч у деяких місцевостях продовжувалися антибільшовицькі повстання, однак радянська влада поступово зміцнювала свої позиції. Серед заходів, здійснюваних більшовиками, найважливіше місце відводилось сільському господарству. Його перебудова розпочалася відразу після перемоги Жовтневої революції 1917 року, яка революційним шляхом знищила старі напівфеодальні відносини, ліквідувала поміщицьке i церковне землеволодіння, оголосивши землю загальною власністю. Однією із складових частин плану побудови соціалізму в СРСР було створення колективного господарств – колгоспів, кооперативних організацій селян, які об’єднувалися для спільного ведення сільськогосподарського виробництва на основі суспільних засобів виробництва i колективної праці.

Перший колгосп з назвою „Комуніст” виник в с. Микільська Борщагівка Микільсько-Борщагівської сільради, в яку ввійшли села: Братська, Михайлівська i Софіївська Борщагівки – був створений 1930 року. На той час до новоствореного колгоспу входило 419 господарств, його членами були 972 осіб, всього землі було 1666 га, із них орної – 1076 га, сінокосів – 300 га, інше – 290 га. Але акт на вічне користування землею члени цього колективного господарства отримали лише 1936 року. Розпорядчим органом для колгоспників було правління колгоспу на чолі з головою, правління звітувалося перед загальними зборами членів колгоспу. Історичні та архівні документи свідчать про порушення принципів добровільного об’єднання селян в процесі проведення колективізації з боку місцевої влади, про які так говорили більшовики. Рішення про вступ до колгоспу селяни мали приймати на зборах. Проте, представники радянської влади відкрито погрожували тим, хто відмовлявся вступати до колгоспу. Селян силоміць заганяли в колгоспи, використовуючи в і засоби адміністративного тиску. При створенні колективних господарств усуспільнювали не тільки засоби виробництва, а й домашню худобу i птицю. Прикладом примусової колективізації була доля мешканця с. Братська Борщагівка Косенка Петра Анатолійовича, який, прагнучи зберегти частку свого господарства, змушений був зі своєю родиною вступити до колгоспу в 1931 році. Примусова колективізація підірвала сільськогосподарське виробництво, знищила рентабельні господарства, зацікавленість селян у кінцевому результаті своєї праці, що стало однією з головних причин голодомору 1932-1933 років.

Голодомор для українського народу став справжньою катастрофою. Дослідники до цього часу не можуть назвати більш-менш точну кількість людських жертв голодомору. На думку істориків, у той період в Україні вмерло від голоду 3,5-8 мільйонів осіб. У всі наступні роки СРСР i Радянська Україна відчували на собі страхітливий тягар минулого, вони так i не змогли ліквідувати продовольчий дефіцит, забезпечити народ повноцінним харчуванням. Відбудова народного господарства тривала недовго. Розпочалася Велика Вітчизняна війна.

Все менше i менше залишається в живих тих, хто захистив нас від фашистської навали та зберіг нам життя суворими сороковими роками ХХ століття. У вогняному вихорі Великої Вітчизняної війни полягло за різними підрахунками від 5 до 10 млн. наших громадян. Ареною запеклої боротьби з перших днів війни стала Київщина... Багато наших співвітчизників дізналися про віроломний напад фашистської Німеччини на СРСР, коли рано-вранці 22 червня 1941 року нацистська авіація почала бомбардувати Київ. „Киев бомбили, и нам объявили, что началась война...” – так зафіксовано цю драматичну подію у рядках популярної повоєнної пісні.

25 червня 1941 року з повітря вже вдруге були обстріляні села: Микільська, Михайлівська i Братська Борщагівки. Очевидці перших бомбардувань згадують: „Страшно почалась війна... Зранку шибки у вікнах зненацька завібрували, задзвеніли від гудіння ворожих літаків. Через декілька хвилин земля задвигтіла i почала розриватися на шматки у шаленому шумі вибухів, залишаючи від скинутих бомб глибокі чорні ями. Вогняні кулі летіли так рясно, що було добре видно, як один за одним сусідські будинки розлітались в брудно-червоних бризках i щезали в гучному стогоні бомб, які сягали землі. За мить там, де були хазяйські садиби, залишались тільки піч або димар. Згарища тихо жевріли. Над остовами колишніх хат повільно осідав попіл... В кожній уцілілій хаті очамрілі люди тихо складали молитви за тих, кого вже не стало, й за те, щоб пекельний вогонь не зачепив їх оселі.”

Перебування у прифронтовій зоні помітно вплинуло на життя i побут жителів Борщагівок. Колишній начальник Київської обласної міліції Марков засвідчив: коли на початку вересня 1941 року у ході боїв за Київ почалися масові артобстріли, було вирішено виселити на лівий берег Дніпра, в район Баришівки, населення Петропавловської, Микільської i Софіївської Борщагівок разом з майном i худобою. Але частина з них не хотіла залишати рідні місця, тому таких вивозили силоміць.

В 20-х числах вересня 1941 року вся територія Київської області була захоплена німецькими військами. Настали часи нацистського окупаційного режиму, кінцевою метою якого було перетворення української землі в „життєвий простір” німецького народу, а української людності – у покірних рабів нової арійської раси. В одному із своїх виступів Адольф Гітлер наголосив на необхідності полишити східні народи „будь-якої форми державної організації i відповідно з цим підтримувати їх на якомога низькому рівні культури”. За думкою нацистського фюрера, підкорені народи Сходу Європи „мають тільки єдине виправдання для свого існування – бути корисними для арійців в економічному відношенні”.

Після утворення 20 серпня 1941 року рейхскомісаріату України Київська та Полтавська області увійшли до генеральної округи „Київ”. На цій території, крім цивільної адміністрації діяли підрозділи поліції безпеки СД, СС та інших каральних органів нацистів, котрі проводили масові репресії серед українського населення: вішали i розстрілювали непокірних, закривали їх у концтаборах, молодь вивозили на примусову працю до Німеччини. Архівні документи зберегли ім'я німецького офіцера Антона Корнеліуса Шимана, котрий особливо жорстоко знущався над мешканцями Братської Борщагівки.

Окупанти планово вилучали у населення продовольство i фураж, інші матеріальні ресурси. Про збитки, нанесені народному господарству гітлерівцями красномовно свідчить акт від 31 травня 1944 року, складений за даними сільради колишнього колгоспу „Комуніст”, який тоді об’єднав території Микільської, Михайлівської, Братської та Софіївської Борщагівок: „За період окупації з 19.09.1941 р. до 06.11.1943 р. німецькі окупанти розграбували майже все колгоспне майно. Знищено i зруйновано будівель: дитячі ясла, тваринницькі ферми, конюшні i телятники, свинарники, птахоферми, овочесховища, майстерні по ремонту сільгоспінвентаря, теплиці, парники, колодязь артезіанський на суму – 549662 крб.; сільськогосподарського інвентарю: автомашини вантажні, плуги, сіялки, жатки, снопов'язалки, соломорізки, підводи, пожежні машини на суму – 345965 крб.; знищено i загинуло під час війни посівів i врожаїв сільськогосподарських культур: зернових, картоплі, городини, люцерни, сіна лугового, соломи на суму – 3695854 крб.; великої рогатої худоби, птиці: биків, корів, волів робочих, свиноматок, молодих свиней, баранів, вівцематок, ягнят, коней, курей, качок, бджіл на суму – 4595337 крб.; знищено садів на суму – 898000 крб. Враховуючи інші показники, наприклад, знищені запаси зерна, кормів, продуктів, видатки за повернення з евакуації сільгоспмайна, неотримання доходів через припинення діяльності колгоспу, німецько-фашистські окупанти нанесли збитки на 16 мільйонів 654 тисячі 476 крб.”

Війна для мешканців нинішнього Святошинського району закінчилася 5 листопада 1943 року. Не всі дочекалися своїх рідних та близьких, з якими вони могли б розділити радість Перемоги та важку працю післявоєнних робіт по відновленню народного господарства. До своїх домівок не повернулися з фронту близько 350 мешканців Біличів, Михайлівської, Братської i Микільської Борщагівок...

Ось уже шостий десяток український народ i країни СНД урочисто відзначають День Перемоги над фашистською Німеччиною. В нашій пам'яті навічно закарбовані імена тих, хто боровся за свободу i незалежність нашого краю. Київські терени рясніють могилами полеглих бійців. В братських могилах Микільської, Петропавловської, Софіївської Борщагівок, в с.Ясногородка поховані відомі i невідомі бійці i командири. У Петргопавлівській Борщагівці за кошти громади 1956 року споруджено пам'ятник воїнам, які загинули у цьому селі: навіки полягли тут офіцер, 4 сержанти i 4 солдати. Такий же пам'ятник був споруджений i в с. Микільська Борщагівка на сучасній вулиці Симиренка 1958 року. За неповними архівними даними, у цьому селі загинуло i поховані в братській могилі 36 невідомих i 6 відомих вояків. Однак, жителька Південної Борщагівки, яка проживає на вулиці Симиренка більше 25 років, Філіпова Валентина Павлівна називає значно більшу цифру: це 68 невідомих i 23 відомих бійців, прізвища i військові звання яких були викарбувані на могильній плиті. На жаль, ця плита до наших днів не збереглася. Цікавою була розповідь Валентина Павлівни i про історію пам'ятника – гіпсової фігури воїна в плащ-палатці з каскою в правій руці i з квіткою в лівій. Таким пам'ятають його мешканці Борщагівок на вулиці Симиренка з 1958 по 1990-i роки. Коли розпочалося будівництво Молодіжно-житлового комплексу (МЖК) на території с. Микільської Борщагівки, з метою збереження пам'ятника, його було перенесено у двір загальноосвітньої школи №223 за адресою вул. Жолудева, 6-г.

⇧ На початок сторінки ⇧