Откуда есть и пошла Земля Борщаговская?

• Сторінки:
• попередня ⇦
• 1
• 2
• 3
• 4
• 5
• 6
• ⇨ наступна

Яким же було повсякденне життя прочан, в яких помешканнях вони проживали i яким був їхній побут? Для цього ми повернемося у далеке минуле.

За зовнішнім i внутрішнім плануванням селянські житла у Київській губернії були однакові. Вони будувалися з дерева, взимку були теплі. В основному всі хати покривалися соломою, бо солома краще захищала від холоду i спекотного сонця, ніж покрівля з дощок, черепиці чи металевих листів. Ці хати оберігали від холоду i були сухі, доки їх не руйнував час, тоді вони осідали у землю i набували вигляду сирих погребів. У них було дуже вогко, що призводило до захворювань мешканців. Стіни будинку обмазувалися глиною i білилися.

Повсякденне життя давніх українців, у тому числі й жителів Братської Борщагівки, було пов'язане із звичаями. Так, наприклад, перед тим, як почати будівництво житла, селяни мали звичай напередодні, під вечір, насипати на південному боці призначеного під забудову місця невелику купку жита. Якщо наступного дня купка виявлялася цілою, то вони починали робити підмурівки, а якщо зёрно було порушено, то на цьому місці не будували, а шукали інше. Таким чином, саме це було причиною того, що селянські хати зводилися не за планом i безладно.

Помешкання селян, тих же борщагівців, були невеликі, у них рідко було більше однієї кімнати, перед кімнатою були сіни, з другого боку сіней – комора без вікон. В кімнаті була піч, димар якої виводив дим на дах. Піч топилася весь час i слугувала не тільки для випікання хліба, а й для щоденного приготування їжі, через що влітку у хатах було дуже спекотно.

Мешканці села, старенькі та діти, мали звичку спати на печі, коли наступали холоди, i якщо хтось хворів, то його теж вкладали на печі.

Як самі житла, так i внутрішнє впорядкування кожної хати у Київській губернії Київського повіту, до якого відносилося с. Братська Борщагівка у ХІХ ст., скрізь було однакове.

В усіх помешканнях завжди можна бачити у кутку кімнати, напроти дверей, намальовані образи святих, прикрашені натуральними висушеними квітами ті білими рушниками. Селяни молилися перед ними, особливо після їжі. Перед іконами стояв обідній стіл, роль якого подекуди виконувала скриня, де зберігалися їхні речі, оточена лавами. Стіл накривався грубою, чистою скатертиною, на яку викладалися ніж, хліб i сіль, які щиро пропонувалися кожному чужинцю, бо жителі села були дуже гостинні. (Хотілося б відмітити, що селяни були дуже гостинні...)Коли їх заставали за обідом, вони неодмінно запрошували пригоститись більш чи менш простою їжею. За столом селяни користувалися ложками, виточеними з дерева, відполірованими i вкритими лаком. Виделки були не дуже поширені у побуті.

Більшість сіл Київської губернії мали похмурий вигляд, у той час як в інших місцях i майже в усьому Васильківському та Київському повітах вони були дуже мальовничі, із яскравою білизною будинків.

Думається, що с. Братська Борщагівка відносилося саме до числа останніх, так як на той час с. Братська Борщагівка відносилася до поселень Київського повіту.

Треба ще раз зазначити, що с. Братська Борщагівка належало з 1632 р. по 1786 р. Братському монастирю Богоявлення. Мешканці, селяни-кріпаки, цілком залежали від ченців i працювали на них.

1786 року в Україні була проведена секуляризація (відчуження) церковних i монастирських земель. Землі, що належали Братському монастирю Богоявлення, перейшли в державну власність, а селяни – монастирські піддані – переведені, які село, до категорії державних.

При проведенні секуляризації селянам відійшла більша частина тих земель, які вони обробляли для церковних феодалів. Секуляризація земель була викликана, в першу чергу, страхом уряду перед Селянськими повстаннями i засвідчувала розпад феодально-кріпосницької Системи в Росії. Проводячи секуляризацію земель, царський уряд зберіг за державою монастирських селян i не роздавав їх поміщикам, як того вимагало дворянство. З архівних джерел ми дізнаємося, що 1841 року кількість державних селян у Братській Борщагівці становила 74 осіб чоловічої статі.¹⁰

З часом, у кінці 40-х років ХІХ століття, щоб полегшити управління державними селянами у губерніях Малоросії, у тому числі й Київській, була проведена реформа за територіальною ознакою. Згідно з нею, мешканці сіл (не менше 9-10) об’єднувалися у товариства.

На території Київського повіту було створено декілька таких сільських товариств, серед них – Петропавловське. До Петропавлівського товариства входили поселення:

1. С. Петро-Павлівська Борщагівка.
2. С. Софіївська Борщагівка.
3. С. Братська Борщагівка.
4. С. Миколаївська Борщагівка.
5. С. Михайлівська Борщагівка.
6. С. Совки.
7. Поселення Біличі.
8. Поселення Жуляни.
9. С. Романівна.
10. Хутір Любка.

За даними статистичного бюро Київської губернії загальна кількість землі в 1849 р. у губернії становила 4 329 671 десятин землі. Землі розподілялися між повітами: Бердичівським, Канівським, Васильківським, Звенигородським, Канівським, Липовецьким, Радомишльським, Сквирським, Таращанським, Уманським, Черкаським, Чигиринським та Київським повітами, усього 13 повітів.

Київському повіту належало на той час 479.729 десятин землі. У свою чергу поземельна власність розподілялася по таким категоріям:

• – селянським общинам;
• – державним селянам;
• – удільним селянам;
• – монастирським, міським, приватним общинам.

Два рази на рік у кожному сільському товаристві збиралися гроші на оплату державних податків та інших казенних зборів. Хоча державні порядки, згідно з розпорядженням уряду, повинні були збиратися з кожної ревізької душі, але з багатьох причин це було дуже обтяжливим для селян, тому відповідно до рішення місцевого управління (старшин або виборних) податки кожної родини або кожного товариства вимагалися від голів родини з огляду на їх матеріальне становище. Так, родина без худоби, піша, сплачувала половину податку, а безземельний селянин – лише третю частину того, що сплачував селянин, який не мав худоби, але мав землю.

Виписка із люстрації Петропавлівського сільського товариства у вигляді таблиці знайомить нас з іменами та прізвищами селян Братської Борщагівки i тією сумою грошей, яку кожний з них сплачував за садиби, левади, орані землі та сінокоси у 1854 р.

⇧ На початок сторінки ⇧

• Сторінки:
• попередня ⇦
• 1
• 2
• 3
• 4
• 5
• 6
• ⇨ наступна